Ланнівська загальноосвітня школа - Наш поет

Вітаю Вас Гість | RSS

Ланнівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Наш поет

Стаття – персоналія про члена спілки літераторів Полтавщини Басараба  Івана  Михайловича

Басараб Іван Михайлович народився 1 липня 1950 р. в  с.Сари  Гадяцького  району, Полтавської області. Вчитель історії Ланнівської ЗОШ І-ІІІ ст., поет. У 1976 р. закінчив історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка. З 1976 року по даний час - вчитель історії Ланнівської ЗОШ І-ІІІ ст.,       з 1979 по 1989 р.р.-  директор Ланнівської ЗОШ І-ІІІ ст.
Нагороди:
-    нагороджений Дипломом  переможця конкурсу Всеукраїнського фестивалю «Поетична зима» у 2007 р;
-    грамотою Карлівського районного комітету профспілки працівників освіти за активну участь в районному               огляді- конкурсі художньої самодіяльності працівників освіти у 2007 р.;
-    нагороджений грамотою, учасник проекту «Друзі Полтавського літератора» у 2009 р.;
-    грамота районного відділу освіти за участь у конкурсі «У нас одне коріння» в номінації «Мій рід» у 2009 р.
Вийшли збірки поезій :
-    Вийшло друком  збірки поета: колективна збірка «Перехрестя»(2007р) , в якій представлені доробки І.Басараба, Г.Вовченко, Д. Штепи  та самостійна книга «У надвечірньому ключі»
-    2009 р. – збірка «Зіниці пролісків» ;
-    2010 р. – збірка «Між струнами дощу».
       Герой Івана Басараба сентиментальний, замкнуто-рефлексуючий,  самозаглиблений у власні відчуття. Шлях його  спраглих пошуків пролягає через теплий прилисток чумацької валки, веде до рідних берегів, від яких відпливав колись човен його долі, сплаканої, покинутої хати у напівмертвому селі, до розіп’ятих на цвинтарних хрестах уже примарних, оживлених тільки пам’яттю хуторів. Тематика творчості різна:
про велику любов батьків до своїх дітей,
про одвічний борг дітей перед своїми батьками;
про нездійснені мрії ;
про гіркоту самотності  і глибокі розчарування.
Інтерв’ю з поетом Іваном Басарабом на Полтавському радіо, вересень 2008;
- Поезія – моя духовна сила . Матеріали уроку дослідження за творами полтавських поетів. – Журнал «Вивчаємо українську мову та літературу» . Основа. - № 25, 2007 р. С. 22 – 27.
       - Жінки п’ють каву, чоловіки читають вірші. Газета « Полтавська громада»   -№ 39, 17 жовтня 2008, С. 2.
       - Журнал « Пост методика « №3, 2008 р. С.22.
 9. . 39541 Полтавська область Карлівський район с. Ланна вул.. Комсомольська 10, кв.3 тел. 99-7-65.
  Друкувався:
неодноразово у Карлівській районній газеті «Життя і слово» ;
неодноразово у Гадяцькій газеті «Гадяцький вісник» ;
- у Альманасі культурно – мистецької спілки Гадяцького краю та Гадяцького райкому профспілки працівників освіти і науки України «Мистецьке гроно» 2009р.;
- у газеті Полтавська громада» , це ж видання друкувало матеріали останньої презентації у 2010 році.
- постійно звучать вірші у передачах обласного радіо, зокрема у рубриці «Суботній настрій» ;
- неодноразово, матеріали зустрічей з колективами показує районне телебачення «Контакт» ;
- матеріали презентацій збірок висвітлюються по обласному телебаченню «Лтава» ;
- на обласному телебаченні вийшла передача «Наша книга» про життя і творчість І.М.Басараба у 2010 році .


У павутинні осені                                                               Ми там удвох        
Розплітаю років мережива                             Старі листи неждано відсвіжили
З павутиння моєї осені.                                   Забутий щем всього, що не вберіг;
Розлились мої весни межами,                        Наївних мрій давно зів’яли крила,
Загубились в вечірній просині.                      Присохлий біль не пройдених доріг.

Вже ні сил, що були, ні голосу,                      …Ми там удвох. Ще разом, ще єдині
Не стежки та дороги – протопти.                   У цілім світі. Я лише і ти!
Суєти розігналось колесо                               Ще небеса для нас бездонно сині,
По заквітчаних мріях потоптом.                    Ще не зібравсь ніхто назавжди йти.            

Розкотилось в іржавім скреготі                    Ще стільки сил! Ще збуджує майбутнє,
Крізь літа у нестримнім поступі.                   Ще світлі ранки й тихі вечори,
Серед  раю у дикім реготі                              Ще не сміється доленька на кутні,            
Розпинають чорти апостолів.                        Ще зорі шлях вимощують згори.

Серед болю гарує патолоч,                            Ще все, як є. Ще все не так, як буде,
Жде від святості миті зречення.                   Ще не рида розлуки заметіль,
Світом журиться чорна заполоч                    Ще від жалю не терпнуть в мене груди,
На підбитім крилі лелечинім.                         Ще самота не зирить звідусіль.

Не злетіти уже до вирію                                 Ще світ буя. Ще він убраний шовком,
Поміж зимами, поміж веснами –                  Ще від утрат не знайдені ключі,
Тягне біль крила долу гирею,                        Ще скрізь рядки на аркушах пожовклих
Зшитий віршами – перевеслами.                   Не прогляда прощання далечінь.

Снить минуле злинялим обрисом,                 Ще не для нас насіяно облуди,
Звично   юність на старість кривиться.        Ще  так далеко болісне «прости»,
Розкотилось в нікуди колесо…                    Ще все, як є. Ще все не зна, як буде.
На чиїм воно серці спиниться?                      Ще молоді ми, й пишуться листи.
                        

                                                        Жінка і осінь

Чи буває прекрасною осінь,                            Я не знаю, чи мудрість з красою
Я не знаю цього, не питай.                               Можуть в мирі в цім світі прожить,
Просто неба пронизливу просинь                   Але бачив, як день із росою
Жовтень вихлюпнув скрізь небокрай.           Зустрічаються -  тільки на мить.

Не питай, чого серце тріпоче,                         Золоті розливаються хвилі,
Хоч вже зрілість давно на порі,                      Пада листя, неначе вуаль,
Може, якось згадалися очі,                             Зупинити ми осінь не в силі,
Сині – сині, як небо вгорі.                                Та чи варто казати « на жаль»?

Не питай, а чи так було досі,
Всі ж ми грішні, на жаль, не святі,
Я не знаю, чи жінка і осінь
Поєднались хоч раз у житті.
 


                Не зникають мої жалі
                Хоч зриваю я їх повсюди,
                Та ростуть вони з під землі
                 І ховаються знов між люди,
                 Щоб пускати коріння там,
                 Й висипатись насінням знову
                 На минулі мої літа,
                 На розтрушених слів полову.
                 І ослизлої лжі туман,
                 Що одвіку стоїть між нами…
                 Лише там гіркоти нема,
                  Де постали діяння храми,
                  Де молитвам лунати час,
                  І колінам боліть отерплим
                  За отими, котрі між нас,
                  І за тими, котрі померли.
                  Я готовий цей біль нести,
                  Доки й сила вся з мене вийде,
                  Тільки б знати, що Бог простив,
                   Всім
                             отим,
                                       котрі
                                                 в світ
                                                           цей
                                                                   прийдуть.
 


                 Застудилася літа сопілка,
                 Десь поділися звичні пісні,
                 Соловۥями заморена гілка
                 Журно згадує літечка дні.
                 Де росою напоєні трави
                 Досі ніжать пухнастих джмелів,
                 І серпневі лискучі отави
                 Ще не знають осінніх жалів.
                 Мерхлий лист кружеля над водою-
                 Все не вибере, всістися як,
                 Дуб на вітрі трясе бородою,
                 На кістки напинає сіряк,
                 Що, мов жерсть, гримотить над узліссям,
                 Будить перший неляканий сон…
                 Хмурить вечір між брів перенісся,
                 На ночівлю скликає ворон.
                 Щось бурмочуть старі верболози,
                 Тихо хвиля торка береги,
                  Ронить мряка зажурено сльози
                  На пожухлі, порожні луги.
                  Осінь марить березовим соком,
                  Що у веснах п’янить, мов любов,
                  Сиве плесо заплаканим оком
                  В мокре небо вдивляється знов.
                  Може, хоче востаннє побачить
                  Щось далеке й невідоме нам,
                  Небо ж мовчки зажурено плаче,
                  Мов забута, самотня струна…
















Пошук по сайту
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
...
...